7-11 апреля 2014 года НИУ «БелГУ»

КОМУНIКАТИВНI ТЕХНОЛОГІЇ В ЛЕГІТИМАЦІЇ ВЛАДИ ТА УПРАВЛIННI

Юрченко В.Э.

З легітимністю політичної влади тісно пов’язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об’єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста зацікавленість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Саме цей шлях легітимації влади притаманний демократичним режимам.

Як доводять дослідження, легітимація влади є значущою для функціонування різних типів політичних режимів. Зокрема, традиційне суспільство, незважаючи на низький рівень розвитку економіки та відносно просту соціальну структуру, має досить розгалужену, глибоку й обґрунтовану систему легітимації політичної влади. Легітимація державної влади у традиційно-авторитарній державі базується на тісному поєднанні політичного й релігійного, що, зокрема, виражається у проголошенні правителя посередником між реальним та трансцендентним світами („намісником Бога на землі”)².

Теоретичне ядро нормативної моделі демократії та демократичної легітимності становить концепт публічності або громадськості – як ідеальний комунікативний простір, в якому розгортаються теоретичні й практичні дискурси, що легітимують соціальні інститути на основі дискурсивно-етичного способу формування волі громадян³.

Саме в цьому просторі стає можливим утвердження авторитету державної влади, на що мають безпосередній вплив комунікаційні технології.

Як зазначають дослідники, зазвичай вітчизняні інформаційні представництва органів державного управління не відрізняються ефективністю. Особливу увагу громадськості привертає витрата значних державних коштів на їх створення. Такий стан речей призводить до поглиблення розриву між владою та суспільством, що негативно відображається на довірі до влади і підтримці прийнятих нею рішень⁴.

Важливою формою контролю, видом комунікації та технологією легітимації влади є формування та управління іміджем. Дієвість іміджу як засобу контролю (над увагою, сприйняттям, пам’яттю, реакціями соціальних суб’єктів) та управління легітимацією пояснюється тим, що він є одиницею й видом комунікації та водночас не завжди сприймається як комунікація. Імідж є повідомленням, яке спрямоване не стільки на раціональне розуміння, скільки на емоційно-чуттєве, реактивно-спонтанне сприйняття. На відміну від чистих вербальних раціонально аргументованих повідомлень, імідж вимагає особистісного сприйняття, навіть вживання в життєвий контекст його носія.

Як технологія легітимації політичної влади, формування й управління іміджем лідера передбачає виконання за його допомогою трьох основних завдань:

• переконати у достатній силі та владних можливостях лідера здійснити свій політичний проект;
• емоційно захопити та викликати довіру до лідера;
• солідаризувати з лідером як із людиною, що найкраще розуміє проблеми та інтереси своїх послідовників⁵. Шляхи вирішення цих завдань можуть бути найрізноманітнішими. Але вони мають враховувати специфіку суспільно-політичної ситуації та стереотипи, очікування й ціннісні ієрархії реципієнтів іміджу. Тільки за цих умов відбуватиметься легітимація влади.

Використання нових технологій впливу та маніпулювання суспільною свідомістю, виборчих технологій, PR-акцій, політичного маркетингу, технологій політичної реклами, іміджмейкерської діяльності суттєво підсилює ефективність управління суспільством, але і створює нові проблеми. Для суспільства транзитивного типу основними проблемами управління є пошук адекватного соціально-технологічного інструментарію до розв’язання соціально-політичних проблем, а також проблема відповідності застосовуваних політичних технологій принципам моралі і гуманізму⁶.

Вирішення цих проблем потребує активної діяльності органів державного управління в інформаційному просторі, який охоплює усі сфери комунікації (ЗМІ, Інтернет-середовище, книговидання, бібліотечну справу, кіноіндустрію, теле– та радіокомунікацію, усі типи зв’язку і державні структури, які працюють з інформацією).
М. Лашкіна зазначає, що сучасне інформаційне законодавство України потребує кодифікації й узгодження з політичними, психологічними та ментальними особливостями українського суспільства. В Україні поки що не створено цілісної Концепції інформаційної політики як стратегії розвитку національної інформаційної сфери. Вона, на думку авторки, могла б стати оптимальною формою налагодження складних інформаційних відносин між громадянами, суспільством і державою.

Система взаємовідносин органів державної влади та засобів масової комунікації може бути визначена у трьох головних аспектах:

• політико-ідеологічному – охоплює взаємовідносини в аспекті використання владою медіа-систем для збереження державних структур суспільства та розуміння природи ЗМІ як форми виробництва і як форми ідеологічного впливу;
• політико-законодавчому – ЗМІ розглядаються як системи, що регулюються законодавством, з урахуванням вимог національної безпеки та забезпечення національних інтересів;
• економічному – ЗМІ сприймаються як структура виробництва на ринку з урахуванням видатків та прибутків цього ринку в системі ВВП та економічних інтересів держави⁷.

Впровадження комунікативних технологій у сферу державного управління в зазначених аспектах має забезпечити не декларовану, а дійсну публічність влади. Публічність може бути визначена у двох основних значеннях:

• режим відкритості функціонування влади та прозорості прийняття політичних рішень (основний історичний алгоритм представницької демократії);
• участь громадськості у формуванні політичного порядку денного та прийнятті рішень (новітні форми та практики).

Публічність у сфері державного управління вимагає впровадження стилю роботи у режимі динамічної комунікації. Основними стратегіями політики публічності влади, що можуть бути реалізовані за допомогою комунікаційних технологій, є такі напрями:

• підвищення рівня громадянської компетенції, що передбачає необхідну стадію інформування громадськості про альтернативи вирішення суспільних проблем;
• розвиток громадянської культури участі й інформування громадян про можливі законні способи їхньої участі в обговоренні та прийнятті важливих для суспільства рішень;
• адаптація (без гарячкового фанатизму, що перероджується в модну ритуальність) новітніх технологій;
• оптимізація нового формату взаємовідносин у трикутнику „влада – професійна й соціальна експертиза – суспільство”, де професійні соціальні експерти можуть і повинні стати представниками громадських інтересів та громадянського суспільства в Україні;
• чесний, відкритий діалог влади з суспільством про труднощі і проблеми нинішнього періоду, послідовність й обов’язковість виконання декларованих обіцянок, чесність у дрібницях (припинення практики кумівства, неухильне дотримання Закону в таких питаннях, як державно-парламентське сумісництво, реальне розведення бізнесу та політики)⁸.

Для підвищення авторитету органів державної влади доцільно також розробити комплексну програму діяльності щодо надання їй публічного характеру, передбачивши реалізацію конкретних і дієвих заходів за такими напрямами:

• уточнення положень законодавства про діяльність органів державної влади у частині визначення інформування громадян про поточну діяльність органу державної влади як важливого завдання;
• формування у державних службовців стійких внутрішніх переконань щодо їхньої відповідальності за інформування громадськості про діяльність державної влади, набуття ними необхідних знань та навичок;
• інформування населення про його права щодо доступу до інформації про функціонування органів державної влади, зокрема через залучення до цієї діяльності громадських організацій, а також обґрунтування та роз’яснення причин прийняття урядових рішень;
• впровадження сучасних форм забезпечення відкритості влади, таких як громадські слухання, відкриті експертні обговорення;
• підвищення правової та політичної культури громадян України;
• реалізація комплексу заходів щодо підвищення технологічної забезпеченості інформаційної відкритості;
• формування суспільного попиту на інформацію про діяльність державної влади, інтересу громадян щодо її отримання⁹.

1 Кривошеїн В.В. Політичний імідж як інструмент легітимації політичної влади: теоретико-методологічний аспект // Гуманітарний журнал. 2010. № 3-4. С. 46-51.

2 Наріжний Д.Ю. Аналіз політичних технологій та особливостей їх застосування в транзитивному суспільстві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00. Дніпропетровськ, 2004. 20 с.

3 Лашкіна М.Г. Концептуальні засади взаємодії органів державної влади та засобів масової інформації в умовах демократизації державного управління в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.01. К., 2008. 16 с.

4 Цокур Є.Г. Особливості визначення та типологізації джерел владної легітимності // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. 2009.. – Вип. 97. Т. 110. С. 95-99.

5 Олещук П.М. Символічна стратегія позиціонування влади як основа легітимації традиційного авторитарного режиму // Грані. 2010. № 5 (73). С. 146-150.

6 Віткін Л.М. Методичні підходи до побудови комп’ютерної інформаційної системи технічного регулювання України, як складової системи „електронний уряд” // Вісник Харківського університету Повітряних Сил. 2010. Вип. 1 (23). С. 97-102.

7 Тур М.Г. Легітимація соціальних інститутів: соціально-філософський аналіз : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. філос. наук : спец. 09.00.03. К., 2007. 41 с.

8 Кривошеїн В.В. Політичний імідж як інструмент легітимації політичної влади: теоретико-методологічний аспект / В.В. Кривошеїн // Гуманітарний журнал. – 2010. – № 3–4. – С. 46–51.

9 Гаврилюк Д.Ю. Публічність та ефективність як ознаки легітимності політичної влади в Україні / Д.Ю. Гаврилюк // Наукові праці МАУП. – 2010. – Вип. 3 (26). – С. 138–141.